vasylenko .ko
Дрожи, мой милый блюз,
Тянись медовой струйкой,
Звучи, пока живу,
Звучи, пока я буду.
Гори, мой томный! Ну!
Плетись, как поцелуи,
Блестит небольшой уголок-
Уромок черты разумной
На дне еще полной урны.
Таков его в жизни урок.
Бледнеет холодная сфера,
Я боли оды петь готова,
Но ты не думай, а пойми.
Что тут, меж прочими людьми,
Мой образ-мученика соло
Казалось каждому, как жаль.
Історія оця не справа дня.
За всякий гріх чекає нас платня.
Людині часом за власну скверну
Плати нічим, простіше вмерти.
Моя земля і чесний люд,
Довольно больно быть пустой,
Быть просто тленной оболочкой,
И угнетенной красотой
Блистать пред взором ясной точкой.
К тебе все тянутся рукой
С надеждой трепетной согреться,
В морозних обіймах вітрів,
Як вияв осінньої вдачі,
Холонуть,хоч завжди гарячі,
Долоні в кільці рукавів.
І з неба крутих куполів
“Кто этот “он”, в стихах твоих?”
Мне часто говорят и кстати
Так сложно отвечать, ведь стих-
Лишь связь, где “он”... Пойми, читатель,
Никто из “он” не жив, не жил,
Никто не знал меня и впрочем,
Ти знак мені, здавалося, лишив.
Якусь свою інтимну таємницю.
Чи, може, ти того і не робив?
Я маю своє право помилитись.
Чи, може, то лиш вигадка, скажи?
Над бісові любим містом
Не можна блистіти зіркам.
В нім смогові комина,дійсно,
Мов чорний вузький рукав.
Тут сукні не личать панянкам,
Та це лише їхня провина.
Корень привычных бед -
Древо унылой пытки.
В меру жестокий бред,
Но перебор для шутки.
Осы танцуют гавот,
Гарячим дітям арок і мостів,
Як я хотіла б, юно безсоромним
І жадібно закоханій собі
Пишу тепер по те кохання ззовні.
Я неодноразово прокляла
Я б торкнулась рукою плеча.
Я б заділа його навмисне.
Як смітина в прозорих очах,
Ніби в тиші гарматний вистріл,
Я зруйную статично святу
Недоторкану цілість матерій
