Нік Лактіонов
Я зажёг свечу, а воск стал мне падать на голову,
от последних разговоров стало душно, холодно.
Я хочу повернуть мир и взъебать его снова, бро,
ощущая внутренний голод и что-то новое.
06.01.21.
Растворись же в моих объятиях:
Упади в них, как со скалы.
Я ведь больше, чем просто "приятель"?
Можем вместе быть — Я и Ты?
Равнодушная, опустевшая,
Моё лицо — наружная ксива,
у вас на лицах грустная мина.
Люди сухие, даже смотреть противно.
Сухое вино мне! *Для аперитива*.
07.12.20.
Надрывистое дыханье с протяжным воем,
От бескормицы лошади падают.
Измождённый и больной идёт солдат строем,
Дорогой видит хибары пятнами.
Погорают лампады, слышен запах печи,
Бескрайняя тьма в карих глазах,
привкус солнца на моих губах.
Яд — есть ничто, но всё есть яд.
Горько, правда. А что есть "Я"?
Ветви деревьев — они везде
На горлі грубо розпласталось завтра —
пінився опік; пінилось море;
на правій — годинник, у лівій — Кафка,
мій Грегор егрегором зморений.
Ніж більше не стирчить з грудей як прапор,
Київське сонце обвуглює шкіру,
вітер лоскоче волосся,
арка свободи вигляда як ліра,
авто багатоголосі,
Дніпро мене манить піти скупатись,
Йду по французькому,
курю цигарку англійську
мені стало так сумно:
точно на своєму місці?
Хоча у своєму місті,
Ніч за вікном сумує чорно,
очі її запрошують в гості.
Відкриті двері вдома й хором,
вона слідує ламати кості.
Терпко тисне грудну клітину —
сукуб та мара грають у шахи.
птахів зʼїли хмари зголоднілі,
небо червоніє — червень взвиє
це не справедливо, небо ж синє?
сила в правді? проте сила — сива
земля воду не прийма, то бува
який сенс у тому є, що є я?
зголодніле чорне море шумом засивіло
кораблі як зорі ззовні гулко мерехтять
вогкий вітер розчулився — мовить ніби ліра
осяяла синій овид золота печать
птахи нависли китицею в бездонній шалі
поле квітне, домінує мʼяка простота
Потемніла моя шкіра від спалахів сонця,
моя люба вже не пише. Тримаю в долонцях
лугові квіти — вони сузірʼям грають. Лають
мене дерева, бо не знайшов себе я в гаю.
29.08.23