Ліна Костенко: Все стихи поэта

Все стихи Оригиналы Переводы

1 2 3 4 5

…

› »

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Ліна Костенко

Я хочу на озеро Світязь

Я хочу на озеро Світязь,

в туман таємничних лісів.

Воно мені виникло звідкись,

у нього сто сот голосів.

Воно мені світить і світить,

таке воно в світі одне.

— Я Світязь, я Світязь, я Світязь!

Невже ти не чуєш мене?!

by Ліна Костенко

Я кину все Я вірю в кілометри

Я кину все. Я вірю в кілометри —

обвітрені, задихані і злі.

Багато їх у матінки Деметри,

Котра була богінею землі.

О, розмотай шляхи мені, богине!

Світ за очі від себе забіжу.

Рятуй мене, врятуй мене, бо гине

моя душа, задивлена в чужу.

by Ліна Костенко

Що ж, авторучка – це не шабля із піхов

Що ж, авторучка — це не шабля із піхов.

Ворожа кров не бризне з-під пера.

І лиє дощ. І гетьман не приїхав.

Неслушний час. І все-таки пора.

Пора, пора!

Живеться, як на Етні.

Ганьбу віків лиш магма відпере.

by Ліна Костенко

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.

Було в ній каміння — як сто бегемотячих спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелечич.

А те запахуще — любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам’ятаю — вночі ревли бегемоти.

Виходили з річки і дуже чомусь ревли.

І падали груші, і звались вони бергамоти.

by Ліна Костенко

Червоні краплі глоду

Блюстителі, халтура — ваше хоббі.

Ви, фабріканти вір і недовір,

зробити вам би по духовній пробі —

вас забракує кожен ювелір.

Номенклатурні дурні, бюрократи,

пласкі мурмила в квадратурі рам!

Ваш інтелект не зважать на карати,

by Ліна Костенко

Чатує вітер на останнє листя

старого дуба, що своїм корінням

тримає схили урвища…

А знизу,

по глинищах,

по збляклих травах

вповзає дим циганського багаття

і чутно — перегукуються люди

by Ліна Костенко

Хуртовини

Циферблат годинника на розі

хуртовини снігом замели…

Нам з тобою, видно, по дорозі,

бо ішли й нікуди не прийшли.

Знов ті самі вулиці незрячі

і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе

вітер нам підказує слова.

by Ліна Костенко

Хай буде легко Дотиком пера

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ — березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

by Ліна Костенко

У присмеркові доброї дібровості

пшеничний присмак скошеного дня.

На крутосхилах срібної дніпровості

сідлає вічність чорного коня.

Киреї хмар на плечах має вічність.

Вони пливуть кудись на Чигирин.

Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.

by Ліна Костенко

Тунгуський бог

Я ж тебе вистругав, боже,

З такого смаглявого дерева!

Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!

Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!

Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!

Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!

Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!

Я ж тобі в ніздрі сережку!

by Ліна Костенко

Стояла груша, зеленів лісочок

Стояла груша, зеленів лісочок.

Стояло небо, дивне і сумне.

У груші був тоненький голосочок,

вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,

не чули навіть гуркоту доріг.

Мої важкі, мої щоденні брили

by Ліна Костенко