замок на околицях розуму ііі.
віконвічна краса — це квиток, що оплачує щастя,
рука зліва дитячих покоїв, позбавлених дзеркала,
під скляними уламками зла, я потворю прокляття:
від каліцтва до схованих барв мого власного пекла.
щоб не бачити власні страхітні по-грішному риси,
я у світ зістрибнула замріяно-зламано-сильна,
споконвіку така — від природи примірно невтішна,
все чого я хотіла — лише своє право на милість.
я отримала мрію звіриним та підлим велінням:
оголив до стидів, до метеликів впився у шию,
я вже чула тоді про безжалісне, темне створіння,
яке власну жагу ставить вище набутої сили.
та що мені розповідати:
ти й сама розумієш, що мрії — ніяка не велич,
твоя мудрість вихоплює око, мов попіл з-під сукні,
врода сяє твоя не обличчям, а гамірним лепетом,
нас таких гамували вогнем та слинявили люттю.
я сильніша за волю пригоди зі свого народження,
засоромлена, вмію давно вже не бачити дзеркала,
я вже вмію змагати самотність та люту стривоженість,
за красу розплатилася власним мрійливим сюжетом.
колись мріяла бути вродливою, тихою, з послухом,
та незмінно живу із жаским та огидливим голодом,
ти моя, простолиця та живо зіпсована долею
друга спроба любити неправильну, зламану молодість.
я вперше в житті дивлюся в дзеркало,
і мені подобається.
