Welterusten
I
Пробач мені цей зверхній тон,
яким я спілкувався в ті ще
часи, коли сирен рингтон
був мирною струною тиші,
що грала й грала, мов її
посмикував схопивший вперше
гітару в руки член сімʼї
богів, яких нема тепер вже,
бо тиші я не чув давно,
як ти — цього різкого тону,
якщо вже нам це не дано,
дозволь з поваги до шаблону
відкланятись у цих рядках
усім літературним широм,
бо в цьому світі так рідка
можливість говорити щиро.
Пробач, що я пишу усім,
кого любив, тому вже втратив
багато слів, емоцій, сил,
що мав тобі лише віддати,
пробач за це буденне «ти»,
яке загубиться у шумі
всіх «ти», що я зміг одягти
на всіх своїх коханок в сумі,
я вибачаюсь і тепер
буду звертатися до Тéбе з
великих літер, хоч Тебé
не вабить вже моя дотепність.
Пробач за це болото фраз,
за недоречну фамільярність,
я так підкреслю зайвий раз
Твою одну-на-мілліардність.
Хоча вогонь вже догорів,
принаймні на роки найближчі,
завжди знайдеться місце грі в
мої вербальні кішки-миші,
бо час і не таке утне
з двома тілами, що вже вміли
перетворитись на одне
гаряче неподільне тіло.
Тож хоч це і прощальний лист,
замість прощай кажу па-па лиш,
бо я нестерпний аферист,
та й Ти діру колись пропалиш
в своїм новонабутім тлі
«вже більш реалістичних цілей»,
недопалок ще не дотлів,
та й портсигар, допевне, цілий.
Тому пробач й за те, що вніс
в прощання це недовгий сумнів,
бо, поки хтось із нас не вліз
в брудні кармани товстосумів,
ми залишатимемось там,
де визначили генні пули,
й стоятимуть пусті міста,
де ми з тобою ще не були.
Пробач. Напевно, не резон
наразі колихати нам це,
принаймні, доки ти разом
із тим військовим-нідерландцем,
тут не даю коментарів,
бо я не майстер у резонах,
та й, доки я не постарів,
ще скільки буде тимчасових
піт-стопів на обох шляхах
(якщо я теж не візьму зброю).
Можливо те, що я шукав,
завжди було переді мною.
Пробач, що спільний бакет-лист
так і лишився непочатим,
можливо, встигнемо колись,
якщо не буде що втрачати,
ще надолужити цей час,
а поки я тебе залишу.
Не без вологості в очах
і не без вдячності за тишу,
якою видалась мені
твоя зворушлива присутність
душею, посмішками і
фігурою, знімати сукні з
якої буду вже не я,
і це вже чисто чоловіча
печаль, коли твоє імʼя
ніхто закохано не кличе,
стаєш якимось не таким,
і брови хмуряться постійно,
а сни всі душать, наче дим,
бо як не сцена, то постільна.
Пробач публічність цих думок,
та це тепер суспільний спадок,
тож, поки рот мій не замовк,
Ти не сховаєшся від згадок;
єдине, що рятує — Ти
надалі знов буде з малої,
щоб розчинитися на тлі
всіх інших «їх», хто був зі мною.
II
Пишу це на наступний день
опісля першого візиту
туди, де звалені в людей
всі емоційні реквізити
уже забутих почуттів,
відкладені в далекий ящик,
але, зізнаюсь, захотів
у нім поколупатись я ще,
бо він поетові — що скарб,
не маючий кінця і краю,
а може ще і на щоках
твоїх забарвленням пограю,
бо слово — все, що в мене є
на тлі нестачі капіталу,
відтоді як війна в моє
трикутне лігво завітала.
Трикутне, бо один з кутів
тримав відхиленим свій тангенс,
щоб ми були напоготів
втекти й тинятись по світах десь,
бо цей, реальний, не для нас,
та світ нас випередив вчасно
і за правопис пари назв
війну криваву розпочав знов.
Тому закриті всі кути,
питання, запити, кордони,
не носять голуби листи,
а вибухівку носять дрони,
і ти живеш своїм життям,
а я живу його нестачу,
і віддаю себе листам,
які нічого вже не значать.
Якби це я був вільний від
обовʼязків своєї статі,
я б надіслав тобі привіт
із грецьких островів чи Штатів,
коротше, звідти, де не був,
із кимось, кого вже не стріну,
в пітьмі буддистських халабуд
чи ріжучи тепло Гольфстриму,
я б жадібно ковтав вітри
й писав про дещо більш масштабне,
хоч сенс говорить «це зітри»,
а серце — що цей день настане,
все ж ти отримала квиток
на потяг з станції жалоби,
аби пізнати не з книжок
все те, що бути в нас могло би.
І я, як вмію, порадів
за те, що ти нарешті вільна,
хоч ми у ролі ворогів
залишимось в тутешніх війнах,
я памʼятатиму тебе
як друга, музу і коханку,
останню, хто зумів мене
не спати змусити до ранку,
це ледве на душу бальзам,
та я вже чхав на ту взаємність,
бо я навчився жити сам
й любити світ і все, що є в нім.
Можливо, час колись зітре
усе, що я натараторив,
і, якщо нас життя зіткне
серед нейтральних територій,
ми знов візьмемось за своє
(бо я за себе не ручаюсь)
посеред холів і фойє,
за це я також вибачаюсь.
Якщо не допоможе й те,
що світ і так нас уповільнив,
то не даруй мені дітей —
це депозит в майбутні війни.
Народиш іншому комусь,
без геополітичних рухів,
і я тебе вже не торкнусь,
чи так скажу: умию руки в
морях, в яких ти не була,
хоч доведеться пошукати,
та це майбутні все діла,
назначені на дальні дати.
А зараз двадцять третій рік,
іде війна і гинуть люди,
і ми проходимо свій вік,
якого в багатьох не буде,
тож я єдине попрошу:
живи життя у повній мірі,
не витрачай його на шум
і біль ментальних харакірі,
ти заслуговуєш на все,
про що ми мріяли так часто,
тож хай тебе потік несе
посеред простору і часу,
бокали бий, дверьми грими,
кидайся з головою в омут,
дасть Бог, чи хто там є, і ми
ще зіштовхнемося у ньому.
2-3 листопада 2023
