Вона.
Зовсім скоро прийде і вона.
Вона встане посеред кімнати,
рука її, така холодна і кістлява,
простягнеться мені.
Я - вже кволий, та й, бездиханний,
простягну у відповідь свою.
Мою ще, може, теплу вона пригорне до себе.
Її худе, кістляве, що немає жодного рису обличчя - розтягнеться в усмішці.
Усмішка буде зовсім тепла, привітна і ласкава.
Вона огляне мої руки, руки, що стали схожими на безлад,
їх вкривають білі смужки, деякі ще досі кровоточать.
Отвори, що мали слугувати за її очі,
дивитися на мене, сказали "мені жаль".
Тоді вона потягне мою руку,
відвернеться від мене і поведе далеко в забуття,
яке відомо лише їй, мені і тіні, що блукатиме за нами.
