відлуння темноти
місто завмирає,
голос не вщуха,
вона йде собі, роздумуючи,
про творця небесного зла.
серед вулиці, на проспекті
не помічаючи люті та внутрішнього нутра.
поринає у свій світ,
де є тільки одне життя
воно пристосоване для неї,
і її ангела царя.
з захапом червневого вина,
вона шукає слід,
який веде до моря.
за тім горою лине звук,
він приведе тебе до дна.
лиш вона йде на поклик тих тіней,
у серці вітер, в очах зима.
ніч стирає всі межі й творенне амплуа.
тіло — лиш корабель вітрів.
зорі падають, світло тонке,
наче нитка між світів.
море кличе, своїм відлунням,
в хвилях бачить свій шлях вона.
залишає за спиною нездоланний тягар,
що несе в собі той страх, на берегах.
за горизонтом, там десь у морі,
схована відповідь в мені.
там вітер шепче таємниці,
і хвиль химерний спів звучить.
відкриє море свої тайни,
як серце стане кораблем,
і буде штиль, і буде буря —
знайду я свій - безмежний дім.
