у білому у металевих басейнах
її голос обривається,
як електрична лінія,
біт її сердець
мій забиває слух.
я бачу її у білому у металевих басейнах,
вона - нерозкрита лілія,
а я її п'яний друг.
вона зупиняє ліфти
і царствує над сигналами,
вона гнучка й безсистемна,
а я її хмурий біс.
побудь для мене буддою, арахною чи пожаром,
замкни, а хочеш - розплав усе,
поки я схо́джу вниз.
вона приставляє до лоба
пальці свої, як кольти;
вона - це моя подоба,
неназваний брат і суддя.
у ніч, коли я прокидаюсь із криками і ознобом,
вона з узголів'я виходить
невиспана, як і я.
в мені двадцять дев'ять ударів
у клітку цієї крові
і двадцять дев'ятий поверх
будується в голові,
я бачив людей із крилами, поки нарешті не вмовив їх
тримати свій рід подалі
од мене і од землі.
бо голос її обривається,
коли скрізь спокійно і зелено,
бо змалу вона не любить
м'яких і субтильних божків.
я бачу її у білому у металевих басейнах -
тонку синьогубу іуду,
таку,
як завжди й хотів.
