Три речі. Балада про любов
Давним давно, близ берегів Самсари
Під повним місяцем в краю богів
Де ріками ллється вино і нектари
Де птиці співають, немає вітрів,
Гуляв Аполон, не маючи пари,
Не воліючи спати, не бачачи снів
Гуляв, сумував - ну як все набридло:
Всього лиш п’ятсот, такий молодий,
Та час зупинився, і все остогидло.
Він всюди ступав, мав погляд твердий,
Стільки вже бачив, пів-світу повидів,
Для нього він став, як театр пустий
Стрічав сходи й заходи найзолотіші,
На масі вершин у горах побував,
Арфи мотиви чув найніжніші,
В честь нього скликали помпезніший бал,
Він пробував вина, оспівані в віршах,
Їв страви такі, що і цар не знавав
Років зо двісті сидів у хоромах,
Ще сотню в горах святих пробродив,
Вів кораблі по буйному морю
Там де Посейдон безліч душ погубив,
Був в смертних битвах, війнах, погромах,
Пройшов крізь пустелі, океан переплив
Гуляв, і гадав про таємну ту силу,
Про ту доброту і душевну красу
Якою люди його наділили
Внизу на землі, в неблизькому краю,
Бо тут наверху її не зростили -
Немає її в цьому раю
Він пам’ятав милі лагідні очі
В яких ти потонеш до самого дна,
А вибратись з них - уже і не схочеш,
Раз тільки поглянеш - і на глибину.
Про них будеш думати дні всі і ночі,
То може вони і лишали сну
І тут він надумав - у що би не стало
Знову побачити всю їх красу.
Він зрозумів, що йому не ставало,
Стільки провівши безцільно часу.
В нього всередині щось помирало,
Та знов ожило, давши мрію просту.
Ох, мрії ви мрії, скільки ж ви погубили
Заблуджених душ, що бродять у мглі.
Якби ж ці шляхи простими явились
То може б і боги жили на землі
Та ні ж - всі дороги крутими судились
Бо мрії - це хмари, й ламкі кришталі.
І він, Аполон, знає сказання,
Що той хто один раз піде від усіх,
Може залишитись, жити роками,
Сіючи щастя внизу, чи гріх,
Та раз повернувшись зійтись з небесами,
Більше на землю спуститись не міг.
Пішов він просити великого Зевса:
О, мудрий владико, дозволь говорити.
Я тут наверху не знайду собі місця,
Де міг би спокійно творити, вершити,
І знову на землю я хочу спуститись,
Щоб серцем відчути, як це - любити
Грім гримнув з небес - розрізав, як шрам,
Хмари густючі, що вкрили замком
Небо і сонце - спалив земний храм.
І змусив людей всіх упасти чолом -
Так гнівався Зевс Аполона словам,
Що насмілився той зневажати закон.
Спитав Аполон тоді Посейдона,
Що також верховним був серед богів.
Він жив на дні синього темного моря,
І смутно почувши значення слів,
Сказав, що не бачить цікавого в горі
Чи щасті - людей, і тим більше - богів.
Тоді він спустився у царство Аіда -
В мертвенний світ, де немає живих,
І тихо звернувшись до грізного виду
Фігури високої, бачив лиш сміх.
Та в благанні про поміч - викрив образу
Старшого бога на близьких своїх.
Хай так - я тобі, мій син, дозволяю
Піднятись на землю до тої краси
Яка аж настільки тебе забавляє,
Що мислиш про неї ти навіть вві-сні,
Та є ще умова - скажи, обіцяєш
Три речі своїх віддати мені ?
Любов - це те, що дарує надію,
Те, що відосить ввись в небеса
На серці затягує рани, лікує
Віру дає, любов - легка
Він згодився - то лише якісь речі
Не зрівняти з коханням - воздасться сповна!
Очі віддав.
І по-іншому стало.
Віднині лишилась любов сліпа.
Страх свій віддав.
І по-іншому стало.
Віднині лишилась безстрашна вона.
Безсмертя віддав.
І по-іншому стало.
Віднині було: любов - до кінця.
15.04.23
