Три. Два. Один. 4#136
Три. Два. Один,
Триста двадцять одне непрочитане повідомлення,
Або прочитане? Але зовсім трішки -
Одним оком, червоним, втомленим…
Колись до цього дійду, повільно, пішки.
Чергова тисяча не доконаних справ.
Десять тисяч годин, щоб навчитись
І нажаль, я і в цю гру програв -
Вибрав на середині спинитись.
Бракує. Емоцій, гормонів, самого життя.
А що таке життя? Кожен має своє безсумнівно, і я тут теж залишаюсь сумлінно. Для чого?
Мені сниться. Ніби ремісія.
Ніби не треба більше пити ліків.
Двісті три дні. Двадцять грам чистої, активної речовини. А ніби так мало…
Процес відмирання тканин головного мозку, спричинений хаотичним рухом активних нейронів,
Які відчайдушно намагаються уникнути стабілізації, викликаної зовнішнім туманом медикаментозного стану.
- Сестра подайте мені скальпель, будь ласка.
- Але ж лікар, помилка, ви ріжете серце, а не мозок…
- Все правильно! Ці органи повʼязані, і щоб паціент залишився в живих, треба їх, якнайшвидше розʼєднати.
Драматична сцена…
Не памʼятаю, хто тримав мене за руку, але добре памʼятаю поштовх, ніби при зʼєднанні вагонів.
Поїзд плацкартний за номером 439, кінцева зупинка - десь там, за горами самообману.
І ти на пероні, в білому платті, стоїш, така гарна, сумна, і чекаєш, на прощальний гудок.
І не дивно, ти нарешті отримуєш свій бажаний спокій, ми ж з тобою, роками так і не навчились ладнати.
Бракує.
Емоцій, гормонів, обіймів, співчуття.
Я ж казав вже, що звик? Кожен має своє беззаперечно, і я хворію безкінечно. Для кого?
Мені мариться - компульсивна обсесія.
Безкінечний пошук своїх недоліків.
Двісті три дні. Нейронні, нейтронні, уранові частинки обіднені. Але щось ще тримало.
Триста двадцять два непрочитаних повідомлення,
Засвітився екран, блідим світлом.
Дивлюсь одним оком, втомленим…
Короткий текст, холодним уколом.
Тисячу справ відкладу на потім,
Десять тисяч годин пеклоподібні…
Я вже і не чекаю, коли прибуде потяг,
Чому я міг подумати, що це комусь потрібно?
