“Серед зрячих снігів я і сам прозріваю”
Серед зрячих снігів я і сам прозріваю:
розступилися стіни, і світло аж рне,
іскряне, водяне, витікаюче з раю,
обмива не крижин плитку, а мене.
Метушня відійшла, а свідомість, мов рана,
затяглась, що нема ані згадки-рубця:
відійшло все — гай-гай! — аж на обрії тане,
ніби шлях розмотався не з того кінця.
Чи то ж змалився я, віддалився потоком,
відірвавсь від життя, від біжучих подій,
обшерхльований, круглий, як рінь, на всі боки,
і, омитий, лежу у прозорій воді.
І пливуть віддзеркалені плином хмарини,
і відбитки дерев, не схитнувшись, стоять,
і лежить на сумлінні, в його серцевині,
мов жарина, пекучим-пекуча печать.
Бо я викрав життя, не вчинивши крадіжки,
і коханням нарік неспокутливий гріх.
І чоло увінчало не світло, а ріжки,
і роздвоєні ратички грузнуть у сніг.
Лагоминець, ласун, у зажерності хтивій
волю плоті чинив, слугував їй, як міг,
і жилось ніби прямо, та думалось криво,
усолоджував дух на заломах доріг.
Наче прорість зерна, я з двох доль, половинок
випивав і снагу, і життєвість батьків:
кат я, кат я! з обличчям дитини,
і не серце носив, а вагу кулаків.
І вморожені в плоть соловей та калина,
і пухирчики пісні, і жовтий пилок…
Рине світло, і тане крижина,
замість серця у ній іржавіє гвіздок.
***
