Розщіп
Пом’якшений до сліз снувався голос вітру,
а в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній,
і тіні на стіні писали розпач свій,
і книга на столі лежала, мов сувій…
Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі,
хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках…
І думка ледь жива у сонному розсолі
здригнеться — спалахне на мить вогонь в шибках…
Струсне електрострум єством, і зрине згадка;
з іконою в руках йде боса мати в ніч,
а стовп вогню упав на Прип’ять, наче кладка,
щоб в небуття життя пішло на сто сторіч…
Йде мати — на руках у неї Божа Мати…
Кого хто рятував — подосі не збагну?..
Бо простір розірвавсь і розщепився атом,
а промінь у руках ікону розітнув…
І розчахнувся зір; поміж очима яма…
Святого лику того докупи не стулить…
І рветься пополам мій вигук: — Ма-мо… Ма-мо…
І лускає пітьма, щоб спалахнуть на мить…
***
