ПРОСТИТИ Й ЗАБУТИ
Росте трава від сонця і дощу,
І, звісно, не від блискавки і грому.
Можливо я багато що прощу́,
Та чи забуду – це вже невідомо.
Простити можна… Може й не усе,
Та з пам’яті ніщо́ не витікає,
Таке і час кудись не віднесе́,
А й спогадом, мов чо́вен, виринає.
Чому́сь ніщо́ не йде у забуття…
Багато що хотілось би забути.
Тим митям не буває вороття,
Та спогади нія́к не омину́ти.
Із пам’яті не змити, мов пісок,
Немов вогнем, таке не спопелити…
До про́щення хоч робиш певен крок,
Та біль ніяк це не дає зробити.
Можливо легше б стало на душі́,
Якби могла простити і забути,
Якби ж до цьо́го підібра́ть ключі,
І більш його ніколи не відчути.
Але, на жаль, в житті цьому́ не буть –
Образу й біль із пам’яті не стерти.
Напевно в цьому й криється вся суть,
Тому́ життя бува таке відверте.
24.11.2021 р.
© Copyright: Клавдія Дмитрів, 2021
Свідоцтво про публікацію №121112406133
