Примарилось?
Я прокидаюсь серед ночі і все ще бачу сон,
Що наче марево в очах моїх іскрить,
А речі, що навколо це - мій пігмаліон,
Який живе із наміром: для мене віку вкоротить.
Та в пам'яті зринає образ твого
Обличчя. Прекрасного й сяйного.
І сонячне проміння блякне поруч з ним,
Соромиться себе, вважається чужим.
Приходить розуміння складеної картини
З відходом часу крізь хвилини,
І руки твої... В тому їх вина,
Що вирвали мене із марева в життя.
В житті я розумію - нема пігмаліону.
Існує лише думка про створення його
Любитиму, насправді, обличчя те сяйне до самого скону
Адже воно не витвір рук марева мого.
