Перша завірюха
Вона образилась на мій сніг,
Що випав вчора зранку.
Це грудень, власне,
Тому і дивного немає ніц у цім,
Та все ж, образилась вона.
Знічев’я, пообіді.
“Та це ж красиво було”, –
Кажу я,
– “Це так прекрасно, уяви, кохано:
Хтонічна темінь в небесах дірявиться зірками,
Й Місяць, котрий завжди там,
Пощасливішав зразу ж,
Й сніжинки, ніжно,
Бамць, на носик,
Бамць, у серце,
І ось, уже навколо перша завірюха.
А ти в це віриш
Щиро,
Й душею ринеш у танок із ними,
Ну ось, тепер усі ми в танці,
Ось, такі вони, – мої грудневі ночі”.
Та ти образилась чомусь
Мабуть тому, що ти не розділяєш мого захвату усім цим,
Мабуть, тому що любиш більше літо,
На що я, звісно, не ображусь,
Та я люблю все ж більше зиму,
Бо це ж казково справді.
