Паноптикум
Не дивися ж ти на мене
бездонними очима,
я постійно обертаюсь,
я їх чую за плечима...
В прірву чорну, неозору
тягнуть мене скляні очі,
ті, у котрих бачу себе,
ті, в які дивлюсь щоночі,
ті, котрі від мене зліва,
тягнуть мене за ліву руку,
шепочуть вкрадливо, глузливо,
читають свою, чорну науку,
що я — не я, чому ж я маю
жити без них у цьому світі?
Без їх — ніщо я, без дому й краю,
накидують на мене сіті...
Ось вже піймали, ось вже провчили,
за те, що я від їх тікала,
затулили очі, закрили вуха,
обидві руки заламали...
Затисли уста, аби не говорила,
щоб я навік забула, хто я,
щоб я лише запам'ятала:
я — їх частина, без їх — ніщо я.
Мене ламали, мене вбивали,
уполювали, як дичину,
привласнили, закатували,
знищили в мені людину...
Дістались пальцями своїми
свідомості моєї краю,
своєї правди мене навчили,
тепер її напам'ять знаю,
їм удалося — я забула
усе, чим я була до того,
себе в їх шати одягнула,
та вивчила їх рідну мову.
Та коли сплю — раптом почую
у вусі голос теплий, тихий,
й нашіптуючи туди нишком,
він пророкує мені втіху.
Й вже бачу я, мов перед себе,
як рвуться з рук моїх окови,
я згадую, що я — людина,
що я — жива, із плоті й крови.
Колись, одначе, я прокинусь,
твої руки з себе позриваю,
й знайшовши шлях собі додому,
нежданно ним прийду до Раю.
