О. Пушкін Козка про Золотого Півника
В сім‘ю сьомім царстві жвавім,
Тридев’ятій тож державі
Мешкав славний цар Дадон -
Змолоду був солдафон
І сусідям раз у раз він
Наносив завжди образ він.
Став старий він і схотів
Відпочити від боїв
І дозвілля влаштувати.
Тут сусіді турбувати
Стали літнього царя,
Йому пакощи творя.
Щоб кінці всіх володінній
Від набегів були вільні,
Він повинен був тримать
Незчисленну сильну рать.
Воєводи не гаЯлись,
Но проте все ж не встигали:
Ось чекають на півдЕнь -
Бачь, із Східа військо йде.
Відоб‘ють - пагані гості
Їдуть морем. Аж із злості
Часом цар Дадон ридав,
Часом сон нічний втрачав.
Що життя у цій тревозі -
Тут він допомоги просить
І звернувсь до мудреця
Зіркочета та скопця.
Шле гінця туди з поклоном.
Ось мудрець перед Дадоном
Вихопив із сундука
Золотого півникА.
Посади ти цію птицю,-
Каже він царю,- на спицю.
Буде Півник Золотий
Боронитель вірний твій.
Якщо біля нема лиха,
Засідати буде тихо.
Но якщо із сторони
Слід чекати вам війни,
Нападу ворожей сили,
Іншої біди немилой,
Вмить цей півник-молодець
Підійме свій гребенець,
Закричить та ворухнеться,
У тій напрям обернеться.
Дякує скобцеві цар,
Обіцяє злата в дар.
«За такий, знай, подарунок,-
Він промовив, - забаганок
Перший висловлений твій
Здійсню миттю наче свій!»
Півник із чималой вежи
Всіх кордонів митью стежив.
Бача згубу хочь одну,
Цей сторожа як зі сну
Закричить та ворухнеться,
У тій напрям обернеться
І «Кірі-куку»,- кричить,
Хай, царюя, Дадон спить!»
І сусіди затремтіли,
Воювати не хотіли.
Отаку-то цар Дадон
Відсічь їм дав у резон.
2
Рік чи два проходять мирно,
Півник сидіть дуже смирно.
Одним разом цар Дадон
Відчув гомін крізь свій сон.
«Царе наш, батько народу,-
Повідомив войовода, -
Государ, прокинсь, біда!»
«Що, панове, за нуда? -
Каже цар і позіхає.
«ДокладУй, біда якая?»
Войовода говорИть:
«Півник знов-таки кричить,
Страх і гомон у столиці».
Бачить цар в вікно: на спиці
Півник наче схаменувсь
І на схід весь обернувсь
Всім не гаять, не стояти,
Піших, конних вкуп збирати.
Царський полк на схід іде,
Син старший його веде.
Півник пельку затикає,
Стало тихо, цар дрімає.
Ось минує вісім днів,
На царя напав сумнІв:
Було, не було двобія,
Це Дадон не розуміє.
Півник знов став закликать.
Знову цар готує рать.
Тепер сина молодшОва
Рятувати шле старшого.
Півень знову враз затих,
Та нема звістОк від них.
Знову вісім днів проходить,
Люди іх, тремтя, проводять.
Півник знов почав кричать.
Кличе цар вже третю рать
І веде іі до східу,
Не чекаючи побіди.
Військо йде і в день, і в ніч,
Почувають всі не в мІць.
Ні становища, ні стану,
Ні надгробного кургану
Цар Дадон не зустрічав.
«Що за диво»,-меркував.
Знову вісім ден проходить,
Військо в гори цар приводить.
Підпираючий хребет
Бачить шовковий намет.
Все в безмовності примарній
НавколО в тіснині горній
Рать побита вщент лежить,
До намету цар біжить .
Яку болячу картину
Бачить він: його два сини
Без шоломів і без лат
Неживі порУч лежать,
Меч встромивши обоюдно.
Бродять коні там марудно
По витоптаній траві,
По кривавій мураві.
Цар завив: «О діти, діти!
Горе нам, схопили сіті
Обох нашіх соколів!
Моя смерть вже навколи!»
Всі завили із Дадоном,
Застогнала вся стогОном
Глибь долин і весь хребет
Потряслися - а намет
Розчинивсь, і вмить дівчина
Шемаханська, бач, царіна,
Сяючи як та зоря,
Тихо вийшла до царя.
Як під сонцем птаха ночі
Цар замовк, втупившись в очі;
Перед нею вже не дбав,
Що синів двох Бог прибрав.
А вона перед Дадоном
Усміхнулася, з поклоном
За руку його взяла
І в намет свій привела.
Там за стіл його саджала,
Різним блюдом пригощала,
Клала спать його всутіль
На глазетну аж постіль.
Ну, а потім тиждень рівно,
Підкоряючись царівні,
Взятий чарами в полон,
Бражничав весь час Дадон.
3.
В решті врешт час йти додому.
З супровідям піших-конних,
З нареченой на захІд
Починає цар похід.
Перед ними чутка мчала,
Небиль-буль повідомляла.
Коло міських огорож
Шумно зустрічав народ.
Всі біжать за колісницей,
За Дадоном та царицей
Всіх вітає цар Дадон.
Раптом натовпу у фон
В сарацинській шапці білій,
Наче лебідь посивілий
Старий друг його скопець.
«А здорово, мій мудрець, -
Мовив цар йому, що скажеш?
Піди ближче! Що накажеш?
- Царю! - Відповів мудрець, -
Розчитаймось і кінець,
Пам'ятаєш за послУгу
Обіцявся ти як другу,
Волю першу же мою
Виконаєшь, як свою?
Подаруй же ти дівчину,
Шамаханську цю царіну!
Цар здивований був вкрай.
«Верзешь що - відповідай!
Або біс в тебеЕ заїхав,
Або ти із глузду з'їхав?
Що у голову забрав?
Я, звичайно, обіцяв,
Але ж всьому є припина,
Нащо ця тобі дівчина?
Знаєш чи моє ім‘я?
Попрохай ти навмання
Хоч скарбницю, хоч посаду,
Хоч коня - мою усладу,
Хоч півцарства мойого
- Не бажаю нічого!
Подаруй мені дівчину,
Шамаханську цю царіну, -
Мудрець каже в відповідь.
Плюнув цар: «Дуля тобі:
Нічого не отримАєш,
Грішник себе сам караєш;
Забирайся цілий вмить!
Геть старого відтягніть!»
Став дідок заперечитись,
Але з іншим гріх сваритись.
Цар штовхнув його жезлом
По лобі; той впав нічком,
Та й дух геть. - Уся столиця
Зодрігнулася, цариця ж -
Хі-хі-хі! та ха-ха-ха!
Не боїться, бач, гріха.
Цар, стривожений можливо,
Усміхнувся зворушлИво.
Ось — в'їжджає в місто він.
Легкий пролунав враз дзвін,
І в очах всієй столиці
Півник зіскочИв зі спиці,
До рідвану полетів
І царю на тем‘я сів,
Ворухнувся, клюнув в тем‘я
І здійнявся... Як стомлЕний,
З колісниці Дадон впав
Охнув раз, - і дух віддав.
А цариці вмить не стало,
Наче зовсім не бувала.
Казка бреше, натяка,
Добрих молодців навча.
