Ніч без сну
Після спекотного літнього дня вечір здавався дуже прохолодним. В майці та коротеньких шортах вже було зябко, аж мурашки ганяли по оголеному тілу. Хотілося до хати, під ковдру, з пультом в руці відволіктись на чуже життя на екрані, бо своє – гірке й безрадісне, з постійними невдачами та ляпасами – набридло. А сьогодні ж неділя, і по телевізору пізненько ввечері моя улюблена передача.
Наспіх закінчивши нехитрі домашні справи, замкнувшись на всі, такі ж нехитрі замки, я зручно вмостилася на розкладеному старому, скрипучому кріслі і поринула з життя буденного в життя світське. На блакитному екрані в сукнях, ціною в тисячі моїх пенсій, дефілювали писані, чи то мальовані красуні. На годиннику було близько півночі. На екрані вели світську бесіду добротно вдягнені чоловіки з модною нині триденною неголеністю, як у наших місцевих алкашів, а в мене під вікном почулося якесь шарудіння, а вже за мить – несміливий стукіт у шибку. «Хтось захворів» – подумала я, з жалем відірвалася від споглядання життя світського, вилізла з-під теплої ковдри і почвалала до дверей, повільно повертаючись до життя буденного.
– Хто там? – запитала скоріше за звичкою, бо була певна, що це черговий нічний виклик до хворого. Не почувши відповіді, вкрай здивувалася, і повторила питання голосніше. З-за дверей озвався незнайомий чоловічий голос:
– Ви мене не знаєте, в мене тут машина зламалася, відкрийте, будь-ласка.
– Хлопче, мабуть ти говориш неправду, бо ж машини не було чути. Та якщо й правда, то чим же я зможу тобі допомогти? А як тебе звати?
– Я Олег, машина на дорозі, за селом, а постукав до Вас тому, що тільки у Вас горить світло. Мені потрібен телефон, щоб викликати допомогу. Прошу Вас, відкрийте, не бійтесь.
– Зачекай – сказала я і пішла до кімнати за телефоном. Захопивши також свою єдину зброю – газовий балончик, я повернулась і сказала крізь двері:
– Диктуй номер.
Хлопець без запинки продиктував номер. Абонент був поза зоною і я не знала, що робити далі. В душі боролися страх і одвічне почуття обов’язку перед всіма і кожним. Та співчуття до хлопця, що втрапив у халепу, переважило навіть страх, і я сказала:
– Зараз я відкрию двері, але в руці у мене газовий балончик, і якщо ти ступиш до мене хоч півкроку – повипікаю очі!
В прочинені двері побачила, що біля ганку стоїть худеньке біляве хлоп’я років двадцяти двох, як мені здалося. Хлоп’я це було якесь розгублене і знічене і в голові моїй промайнула думка: «Мабуть таки правда, що з ним біда».
Тепер уже на ганку я вчинила йому допит і з його якихось не дуже чітких пояснень зрозуміла, що він із Черкащини, їхав із відрядження, в машині згоріла «проводка», дуже смердить і ночувати в машині він не може. І так уже замучено і розгублено він це розповідав, і так вміло тиснув на найслабше місце в душі – жалість, що я майже повірила. Але до голосу розуму, який попереджав мене, що дуже багато незіткнень в цій жалісній епопеї, все ж прислухалась.
– Мені дуже шкода, що нічим тобі допомогти не можу, пошукай допомоги десь іще, – сказала я юному страждальцю. Він вибачився і пішов.
Пішла і я до теплої хати, до свого затишного ліжка. Та незатишно було в мене на душі. Жаліючи чужу дитину, згадувала свого сина. Пам’ять переносила мене в ті роки, коли син мучився після операції далеко від дому. Він горів вогнем, а лікарі не звертали уваги, думаючи, що солдат просто не хоче повертатися в частину. На завтра було призначено виписку, а ввечері температура тіла піднялася до 41 градуса і син втратив свідомість. І тоді сусіда по ліжку, старенький дідусь на милицях забив тривогу. Він розбив скло на столі медсестри милицею і пообіцяв порозбивати голови бездушним лікарям, якщо нещасний солдат помре. Сина вночі прооперували повторно, витягли з черевної порожнини залишений там тампон. І хоч ще два місяці пролежав хлопець в лікарні з трубками в боці, та вижив. Нехай Бог обдарує благами того незнайомого мені дідуся, його дітей, внуків і правнуків за доброту його, за небайдужість.
Поки я картала себе за нікчемний страх, за малодушність, бездушність і ще безліч без…, прийшло повідомлення на телефон, що начальник того хлопця з’явився в мережі. Я миттю зателефонувала йому і, хоч була вже майже перша ночі, він відразу ж відповів. Я привіталась і розгублено запитала:
– Хто ви?
От якби вам зателефонували після півночі і таке спитали, що б ви відповіли? Вірно, я б теж послала його к бісовій матері, якщо не далі… Але незнайомий чоловік чемно відповів, що звати його Василь Петрович, а живе він на Черкащині. «Боже ж мій милий, значить все правда, а ти…» – знову озвався голос сумління. Я розповіла Василеві історію з хлопцем, з машиною, і вкотре за цю ніч лягла спати.
Та не судилося…За кілька хвилин знову озвався телефон. Василь сказав, що не може зв’язатися з Олегом і благав мене вийти пошукати його. І я, переборюючи страх, озброївшись балончиком, вийшла в ніч. Хоч небо було засіяне зорями, та темрява була такою густою, хоч ножем її ріж. Біля сусідського двору помітила вогник цигарки й покликала: «Олеже!». Хлопець підійшов. Ми намагалися зателефонувати начальнику, Потім я взялася проводжати Олега до дороги, щоб краще пояснити, як дійти до пожежної, де можна заночувати. Він врешті пішов, а я, ризикуючи повивертати ноги в темряві, майже побігла додому, палко мріючи про спокій хоч на короткий залишок ночі. Та, як сказав хтось із великих «спокій нам тільки сниться». Тільки-но я вмостилася зручненько під ковдрою і блаженно склепила повіки, як почувся стукіт у вікно. Це знову був Олег. На пожежній нікого не було. І він благав кинути йому якусь куртку на ганок, він переспить там. А ще слізно прохав напоїти його хоч чаєм. Напоїла, а як же, та й пустила до хати.
– Ночуй, дитино, може колись добра людина допоможе чимось моїм дітям. Хлопець влігся у вітальні, а я в доньчиній кімнаті, не роздягаючись і затиснувши балончик в долоні. Сну не було, я лежала й прислухалася до гупання свого хворого, стомленого нічною пригодою, серця і мріяла про ранок. Та довелося ще два рази вставати, бо хлопець, надудлившись чаю, захотів вийти, а через деякий час попросив снодійне, бо сон до нього не йшов.
Нарешті, хвала Богові, настав ранок. Я знову напоїла скитальця запашним чаєм, він довго смакував його, пильно дивився на мене й раптом запитав:
– Скільки Вам років?
– Багато, синку, вже багато. Йди собі з Богом, а я ще подрімаю.
Хлопець, вибачаючись за зіпсовану ніч і дякуючи за доброту душі, пішов собі, пообіцяв сповістити, коли добереться додому. Я з полегкістю зітхнула і зайнялась домашніми справами. І хоч була стомлена тривогами безсонної ночі, відчувала такий спокій в душі. Адже ж допомогла чужій дитині, не сховалася за своїми страхами й підозрами.
Ось так, пишаючись собою, я чекала колись в подальшому подяки з небес за свою людяність. Подяка не забарилася, але прийшла вона не з небес, а в особі того ж таки Олега. Наступного вечора він зателефонував і попросив відкрити хвіртку, бо він приніс мені шоколадку в знак подяки. Вручивши презент, він зайшов до хати і всівся на стільці у вітальні. Я збирала речі, бо назавтра від’їжджала до столиці, тож вибачилася і сказала хлопцеві, що не маю часу. Та він не йшов, терся-м’явся і нарешті сказав, що прийшов повинитися, бо йому дуже соромно.
– Що сталося, Олеже? – здивовано запитала я.
– Я ніякий не водій і не було ніякої аварії, я комбайнер і вже досить тривалий час живу і працюю у вашому селі. І ніякого начальника не було, то я сам дзвонив вам з іншого телефону.
Я застигла на місці, хапаючи ротом повітря і не могла отямитися від почутого. Десь у голові затанцювали бісенята: «Оце тобі, дурепо, подяка за твою доброту, за жалість, за співчуття, за допомогу».
Нарешті я спромоглася на слово:
– Що ж тобі треба було, хлопче?
Навіщо ти це зробив? Хто тебе послав? Звідки ти мене знаєш?
– Та я думав, що ви молода жінка та й хотів познайомитись, пробачте мене, – бубонів хлопець, опустивши погляд ниць.
Я не здатна була відчувати нічого, крім обурення. Воно заливало мене гарячою хвилею, паралізуючи душу і тіло.
– Будь ласка, покинь мій дім і ніколи більше не дзвони і не заходь сюди – попрохала я хлопця.
Коли він виходив з двору, в голові моїй зринула думка і я крикнула навздогін:
– Зачекай, а може ти приходив на розвідку, адже всім відомо, що я надовго від’їджаю, залишаю домівку без нагляду. І ти прийшов побачити, що можна вкрасти. Грошей у мене нема, а якщо хочеш щось із речей – скажи і я сама віддам. Навіщо ж було ображати найкращі почуття материнської душі?
Хлопець пішов, а я повернулася до хати, в свою самотність, з болем у серці і з почуттям непоправної втрати довіри до людей.
Нашвидку зібравши речі, спакувала валізу і вклалася спати. У вечірній молитві благала Бога послати мені міцний сон. Сон – як забуття, сон – як зцілення, сон – як оновлення, як відродження. Та сну не було, не приходив до мене Морфей зі своїми лагідними обіймами. Здавалося, лусне голова від думок – гірких, болісних, розгублених. У їх хаосі зринали невідомо коли і ким сказані слова: «Не роби добра – не матимеш зла», «Добро повинно бути з кулаками». Я ніколи не погоджувалася з цими твердженнями і гаряче відстоювала свою думку.
Добро – це простягнута рука допомоги, добро – це підставлене дружнє плече, це розламаний навпіл кусень хліба в голод, це розділений останній ковток води в спрагу. А кулаки – це вже з іншої опери. І як боляче не било мене життя, я душу свою несла людям на долоньці.
А сьогодні… Як жити далі, якою я повинна відродитися? Злою, жорстокою, підозріливою, байдужою? Щоб не били боляче.
Та чи зможу?
