Непрошені гості
Було ще літо, а я вже відчувала запах осені,
І те, що я й моя любов – ми гості у тебе непрошені,
Ми увірвались у твоє життя – як ураган,
Несли прекрасне, помираємо ж від болю й ран.
Я стала пташкою, в якої виросли вже крила,
І хоч не знала висоти – та я летіла.
Весь світ для мене був, як рай, а Бог в нім – ти,
І я була щаслива, що пізнала радість висоти.
І тут в один момент я зрозуміла,
Що на однім крилі у небо я летіла,
Й що є рай там, але Бог – не ти,
І стала падати в безодню пустоти.
Та все одно я дуже вдячна Богу,
Що сили дав мені пройти оцю дорогу,
Щоб зрозуміти, що любов тоді жива,
Коли у неї – два міцних крила.
***
