М’язи голосу
Не змірять відстані ні шепотом, ні криком;
лиш нині є, вчорашнього нема…
Кричав, кричав, неначе двері смикав:
ніч безвідлунна, темрява німа…
І видихав у целофан повітря —
перетинки напружені тріщать,
та від минулого лише поля магнітні
зосталися, що скривлюють життя.
Вони гнуть дійсність, викривляють волю
і кроки вигинають та думки,
і скріплена душа в магнітнім полі
гне погляди залізні та гвіздки…
Присутність ваша в кольорі червонім,
у реп’яхах, у штріпках кропиви,
в смиренності державної колони,
у чергах безкінечних та кривих.
Присутність ваша — лихоманка в тілі,
яку не згасить власний кровострум…
Обличчя, ніби маска, скрейдяніле
відтворює розпачливість стару:
вона заціпеніла, безголоса,
мов витислось повітря із легень,
ніби пітьма судомиться ще й досі
і не розслабив м’язи новий день.
***
