Місто
Куди поспішають ці безвидії натовпи
напередодні чергового апокаліптичного саміту?
Щоб плисти в такому океані з бетону й заліза,
треба мати зноровку як у Ференца Ліста.
Спритність мегаполісника приголомшує пóкотом.
Лиш не трапився б на дорозі надокучливий хтó би там —
підзарядив апаратець переплутаних домислів
і можна далі завзято тягнути корóмисло.
Місто височіє на страхів радіоактивнім болоті.
Соціальна тварина, як казав Аристотель?
Звідки тоді ця туга за братством, безсмертям?
До конформізму і задолизства не маю кебети я.
На полицю ліг десятитисячний фоліант
словоблудного нісеніття.
В печеру відчайдушно сховався розкольник-самітник.
А я пішов би по рейках і до самого Києва,
якщо б стáрцівство з легкої руки церковного
інституту не вимерло.
Сентиментальна подорож світом ностальгію посилює...
Злітай у небо на поклінчиках матінки Євфросинії.
Ностальгія невтішна, якщо втішатися кайфом,
хоча б він супружнім підкріплений правом.
Бетон. Асфальт. Супермаркет. П'яниця.
Храм миру в душі обивателя розвалився.
Церква знюхалась з владодержцями і жирує втридóрога,
виставляючи помазанника як сектанта і ворога.
Істини в світі цім — кіт наплакав.
І кожен до себе тягне рубаху.
Втупитись в телефон, комп'ютер, свій пупок,
пляшку пива,
тільки не чіпайте мене самотливого.
Що більш треба любові — то закритіше серце.
Спробуй такому довіритись, завзаємитися.
Поїзд стукотить напропале.
Довгоочікуваний відпочинок.
Все б віддав за блаженство, позичене хоч на годину.
