“І вустюки занозяться в зіниці”
…І вустюки занозяться в зіниці,
суха солома очі розрива,
занурюєшся в себе, як в криницю,
де рідина застигла нежива.
Не від щедрот природи,
а від злиднів
переінакшується зміст твого єства…
Та ні набутків, ані втрат не видно —
спустошилась скарбниця родова…
Речовина життєва вибуває,
зроста натомість порох костяний,
солома, стиснувшись, очниці розриває,
і вивергаються обличчя з глибини
вже безіменні, ніби каменюки,
і рвуться, рвуться родові сполуки —
і шириться довкола чужина,
і самоті твоїй немає дна:
слова чужі, хоч голоси знайомі,
ніби чужинці у твоєму домі,
перечорнили житло і живуть,
тебе ж під піч загнали на солому,
де вустюки тобі зіниці рвуть…
Та чуєш ти, як збіжжя топчуть ноги,—
гуляють чоботи веселі на рипу
і, мов ординці, топчуть твого Бога,—
на порятунок не гукнуть нікого —
лиш пам’ять ти обмацуєш сліпу,
нікого не спроможен пригадати,
ні слів простих, ні зріднених імен…
губами стулиш лише слово «ма…ти…»,
яке губами вивчене здавен…
Токоче в грудях верескливе серце,
і вихлинає вигук: — По-мо-жіть!…—
Проте ніхто на поклик не озветься,
бо навіть голос в житлі відчужів…
***
