“І ці знайомі доторки тепла”
І ці знайомі доторки тепла,
у сутіні тоненькі риски світла
засвідчували — ти вві сні була:
прийшла і вийшла з мене непомітно…
Та закипів раптово барабан,
із-під дрімоти вихопились ноги…
— Що, припізнивсь? — спитав сусід Іван,
і засопів, і заіржав, мов огир.
Трамвай гірко-зелений заскрипів,
і клей конторський виступив з долоней —
я до чиєїсь спини прикипів,
а до дверей очима прихолонув:
заходили й виходили вони,
зникаючи із дійсного в уяву…
І вийшов я у ранок мовчазний,
цибулею пропахлий, духом кави…
Світивсь папір, очікуючи слів,
слів реєстрових та слухгняних речень,
завідуючий мовою — чорнів
і гнів ранковий клав собі на плечі…
Перо писало замість «змісту» — «світ»,
та не «рахуєм» радісно спіткнулось, —
всі літери змішав руки магніт:
вони повзли у ручку, як у вулик…
Коли вже крапка зникла, крізь папір
побачив я… ген-ген… себе самого,
і промінь зору входив у мій зір,
і мотузом сукалася дорога…
Я вийшов з себе — в себе увійшов…
Почув, як лунко вистрілили двері,
і розмотався тіла мого шовк —
чорнильна тінь зосталась на папері.
А ти вузлом на погляді була,
зав’язана з обох країв очима, —
метеликом по лінії тепла
моя душа летіла, ледве зрима.
Я озирнувсь: сусід вганяв гвіздки
у чистий аркуш, в прямокутні двері,
і сутінь виступала з-під руки,
і розповзалась пляма на папері…
***
