Гул. 4#142
Зненацька, очі мої, заливає дощ, здригається земля, у грудях, пускають коріння-блискавки.
Гуде? Гуде! Прислухайся, ну ж бо? Не чуєш… Навіщо питаю, і так знаю відповідь.
Ти зі мною грав в серйозну гру, але ти не знав, що я з тобою, грав, в піддавки.
І от вже не я, стою у вівтаря, а сам отець, мій, мені благає свою сповідь.
Зненацька, хтось постукає в двері. Дивлюсь у вічко, вічно. І вічно нікого немає.
Я постукаю у відповідь - тиша, гуде. Чуєш? Гуде… Не чуєш… Навіщо ставлю ці питання?
Ти більше не граєш зі мною в цю гру. Я програв. Ти пішов. Хто ж тепер про мене подбає?
Я малий. У дворі. На гойдалках діти. Скрип. Я дорослий. Пусто. Залишились тільки гойдання.
Зненацька, очі мої, заливає дощ, теплих, солених, морських бризг в повітрі.
Гуде? Гуде! Я знаю ти чуєш. Відправляється останній паром, і ніхто на нього не встигає.
Якби я малював море, в моєму маренні, були би лише сірі тона в палітрі.
Інколи здається, що я і є ця сіра фарба, яка дуже повільно на полотні вистигає.
