Ґрунт
І.
Подивись на цю розкішну чорну жінку –
її губи уражені виразками голоду,
її очі уражені вірусом безпросвітності,
бо ніхто її не любитиме замість тебе,
бо ніхто її не любитиме так, як ти.
Скільки завгодно можеш бути неготовим,
скільки завгодно можеш почуватися недостойним,
але нікого іншого, крім тебе, в неї не буде,
бо жоден інший, окрім тебе, поруч із нею не приживеться,
не полюбить, не захоче залишитися
із нею, забере, що зможе,
зранку – зникне, зранку – вшиється.
Збирай
у долоні слабкі каміння,
точи
об гранітні щити свої зуби,
щоб стали, мов леміш,
натирай мозолі,
щоб спромогтися хоч раз на ніжність,
на ніжність спроможні-бо тільки
пошорклі долоні.
Хліб,
що вона поставить
на стіл,
хліб сірий, грубий,
наситить саму душу,
зігріє саме серце,
і ти відчуєш,
що саме поруч із нею
твоє місце,
саме твоє місце…
ІІ.
Кількість поту і сліз
створила цей стійкий аромат –
окрайця хлібу в твоїх руках
і мовчання дерев на зорі.
Товсті стовбури
кільця тримають в собі,
то не тільки їхні роки,
то також і твої роки.
Це тягарі,
що контрвантажем
дарують змогу
виструнчити стріли до небес,
голова обертом йде,
коли ти усвідомлюєш висоту
тої скелі, що з усміхів й ран,
тої скелі, що вчора іще була храм,
а тепер з неї зростає трава і кран,
на якому ти гойдаєшся
назустріч ранку,
і космос квітне
в твоїй голові,
і сонце сміється
в твоїх очах…
