Чи заслужила?
за що мені їхня любов?
ніби не чиню багато
можу сказать приємних слів
чи заплатить за лате
я не ікона, не богиня
не без гріхів та різних вад
говорю зайве; розумію,
зловивши копняка під зад
певне, саме з нею відчуваю
як дзеленчить у горлі сміх
я плачу, кричу й вибачаюсь,
несу емоцій повний міх
неначе та заміжня пара
гарячий секс опісля сварок
щоправда, так в нас не буває
втім, крик любов не зачіпає
блакитні очі й білизна
тієї посмішки чарівної
вже стільки років, і ,хтозна,
чи тільки дружні слова мої?
вона чарівна. так, це слово
воно для неї як «свобода»
коли вживаєш «Україна»
і мова не лише про вроду
не довго знаю я цю музу
та довго знаєм ми обоє,
що в жилах наших протікає
солодка фарба замість крові.
це як коли втома вбиває
ноги ватні, спина болить
а тепле ліжко оповило
і неймовірна кожна мить
не помічала я весь час
чудовість посмішки, й лиш раз
побачивши розумні очі,
згадала чати серед ночі
така душевність і турбота.
солодко думати мені
як його люблять і кохають.
він заслуговує на світ
у чаті важко все пізнати
здається, ніби це абсурдно
та все не вічно. відстань також
ми пришвартуємо це судно.
усе, що хочу я сказати:
вони чудові, кожен з них
не тільки ті, кого згадала,
та мало щось куплетів тих
і, головне питання:
за що ж мені усі вони?
річ не в мені, не про це мова
мене уже бере та втома
та мушу написати все ж:
я справді їх люблю, без меж.
втім, лиш одного не збагнуть:
коли свій груз буду тягнуть
прийдуть вони. і як воли, врятують
немічну чи ні. вони прийдуть.
бо люблять. і навзаєм
а я все думаю, із чаєм
за що мені ось так щастить?
перестала я бога молить
а вдача на моєму боці
та й втома не в одному оці…
тож, дякую. я сплю спокійно
я не одна. і вмру я вільно
