Цар природи
Золота маска сонця впікалась в обличчя:
запечатувавсь дух, очі піт роз’їдав…
Та й висока ж ціна за дешеве величчя —
знеосіблений лик, зверху плівка тверда…
Облягає всю плоть золота оболонка,
і стає захисною глуха нагота;
затікає за шкіру розтоплений тонко
для увічнення тіла безсмертний метал.
Та з’єднатись не може життєва тканина
з цим нетлінним литвом та з байдужжям його;
гине в стисках металу рухома людина —
кожен вигин душі обпікає вогонь.
Крізь прорізи очні можна викричать муку,
а крізь щілини губ можеш видихнуть гнів,
бо живцем запікають у форму спонуки,
та ж не викричить розум розпечених слів.
Навіть м’яз не здригнеться під плівкою страху,
кожен подих в легенях роздмухує жар.
Збігло сяйво з цих лат, позосталася бляха,
а в ній попіл, ім’я ж йому — цар…
***
