Таїсія Бондаренко
бразолійним були руки,
і усмішка в темряві зника;
подиху життя тепер немає,
та й очей світіння, більше не побачу я.
хоч на хвилинку залишися!,
не встигла мовити моя душа:
я прокинулась о 5-тій ранку, закривши очі ще на декілька хвилин;
і знову гуркіт в миготливій тиші ранку,
і знову сонце світить десь у далині.
ще рік назад сиділи на світанку,
такі щасливі, радісні й смішні:
хтось невдоволенно вигулював собаку,
я не взмозі більше так страждати,
твій голос досі в моїй голові;
кожен момент важко у пониклій душі тримати.
ти так далеко, сподіваюсь у теплі.
кожну ніч благати, боляче, насправді.
"ну дай мені можливість один лиш раз узяти його гарячу руку, і тікати.."
твій погляд вже не такий,
і навіть усмІшка стала не щира;
і більше не окрилає тебе голос мій,
і руки твої більше не гріють;
мінлива погода, осіння пора,
така ж мерзотно холодна, як і твоя душа!
