Тарас Яресько
ноги любові
кроками на снігу риплять
ніби виводять поводирем
підземний вітер
на найближчий колодязь
задирки на промінні,
перекошене обличчя трави,
родовід ламаних ліній
від долонної до берегової,
звуковий планктон проціджується
китовими вусами високовольтних,
«в усьому винні
серця-попередники» —
мовило зозулине серце
на своє виправдання
виштовхуючи з моїх грудей
вже енне за ліком
Вітер із вітром куражаться, бо
віття розхитане, мов напідпитку.
В тісті сумління замішаний Бог,—
місячи, потай лишає відбитки.
На прикордонні твоїх молитов
заростає
шовковий шлях хробачка
й під кесарів розтин яблук
зернятка скидають із себе
окислені панцири м’якушу
тріснула гілка
мов зламалося ребро тиші
і сполохався навіть страх
який набув подоби вітру
й підступав холодним обручем
до горла сонного птаха
пливи пливи
ти ж на дві третіх з води
хай з-під п’ят розлітається
краплями річковий сміх
бризкає в очі світлом з поверхні
як трепанований апельсин
ми і далі про осінь?
про те як осінні вітри
упирями присмоктуються до шиї
як просвердлюють між лопатками
чорні ходи до серця
віє
колеться вітер
бджолить
ходять ходором
проливається дощ
не в змозі зібрати докупи
свою роздроблену сутність
вкорінитися на поверхні очей
занурити мокрі руки в мурашники
виліплені на спині
в темному небі
серед однакових зірок
зростає гидке каченя місяця
жовтою кров’ю кульбабок
вимащена левада
під лисячим кольором листя
каміння тверде й холодне
не розм’якає від ніжності
навіть якщо класти на нього свою долоню так
як кладеш на живіт вагітної жінки
на дев’ятому місяці року
