Тарас Яресько
дичавіє сад
густина місячного світла вимірюється тепер
в нетлях на метр кубічний
племена бур’янів загрузли у міжусобицях
шкіра яблук дедалі морхне
вже не конкуруючи за вуста
той
хто майструє човен в пустелі
найбільше з усіх
вірить у воду
подумки зміцнює дно смолою
з розплавлених спекою зіниць
після дощу
на твоєму одязі
лишається енна кількість
ще не висохлих крапель
тотожних зворотному відліку
перед спрагою
спитай у вітру родом із виноградників
скільки потрібно проміле кисню в крові
щоб підкоситися у траву
щоб викашляти під кору
павучка який вміє плести з нуля легені
1
мілітаризується серпневий сад
звисають гарматні ядра
смородини
вітер
проходить крізь торговицю лісу
ножем крізь масло
маслом крізь ножі
тріпає мов шерсть вірних псів
равлик
здається звалив на себе
більше ніж може винести
відстань йому
вимірюється подорожниками
киснуть довкола відстані і трамваї
зорі двояться мов язики зміїні
бачиш по тій дорозі де ми триваєм
блудними повертаються наші тіні
вразить іржа корозій усі корони
осінь цьогоріч проявлялась раніше звичного:
ще коли попіл збирався в перелітні зграї
над вигорілими пшеничними полями
вода — родом з синього лігва —
тримає долонями два береги —
стулки несправного ліфта —
порослі вербою чия кора
давно не припудрювалась
Сонце себе за коси з пітьми витягує.
Сонце в очах існує, але не признане.
Сонце не зможе звати себе бродягою,
поки рівненько ходить, немов на прив’язі.
Поміж річними кільцями серце дерева,
подейкують
що біля протилежного берега
кола які розходяться на воді
позначають собою
рівні гучності звуку
на рибних вечірках
