Тарас Яресько
гамселить кулак по повітрю
то тут то там —
може колись
і почує стукіт
у двері оббиті синьою ржею
пам’ятаю як дітьми
ми гасали поміж дерев
крізь тінисте гілля яких
все ж просочувалось проміння
тонкими закарлюками
ось так виглядає осіння невизначеність:
жовтий листок над головами
мов підбитий палаючий безпілотник
в який вдивляємося щосили
й не можемо розрізнити
на чиєму він боці
Хмара не плаче, просто сльозиться водами, —
напевно, Господня вія на неї впала.
Ліс у своєму травні, немов здивований
дідо-забудько, якому відтерпла пам'ять.
Є мов немає — дні тепер наче привиди,
в безсонні своїм рахуєш
овечок сивих кульбаб над ланом —
де надламуєш корінець і
бризкає в очі невсохла пам’ять,
де вишкрібаєш світло
Поодинока хмарка над сосною —
наперсток Бога, щоб не поколотись
об гостру хвою, шиючи тасьмо́ю
вузьку леваду соняхів напроти,
щось викуриться з нори грудей
вивернуте дзеркальністю назовні
на світелко мілітаризоване до спалаху
серед листя недосвідчених кольорів
де стирчать оголені цоколі суцвіть
напівпровідниками прекрасного
спросоння
марно шукав уявну кнопку
щоб вимкнути гавкіт дворового пса
ранішньому снігу під кроками
теж заїло платівку —
ніби рівняння з двома невідомими нами
нічка яку не долучиш до серця ніколи
нічка яку сповідаєш німими вустами
плинність якої ламає розставлені коми
хто візерунки малює ножем на асфальті
він тут чужий —
жовклий листок на днищі чобіт
занесений в гавань дому
на причал килимка біля входу
що буде йому шорсткіше
ніж гостра суха трава
мати прагнула розділяти біль
мати прагнула розділяти яблука
та молодший з хлопців
ховаючи своє за пазухою
тікав на горище
де крізь віконце спостерігав
Хто перепустку дасть у святая святих?
За дверми шепеляють вітри-пілігрими.
Чи дійдуть крізь шпарину під ними листи,
чи, як сни по пробудженні, стануть німими?
