Клемін Сергій
І тінь твоя, як крила (так буває),
і все повторюєтся... все життя,
і ніби там шукаєшь (тихо) укриття,
де темрява, яка не вірить, не прощає.
І темне небо, як всесвітній дах,
і до якого долітають круки (!)
і в цьому насолода, пристрасть, муки,
що знову кришиться, як пил в руках.
І пам’ять так злочинно коротка,
де серце колихає тиху мить,
торкається, вагається, шумить,
поки вона тривожна і жорстка;
Здається, істину приховує брехня,
що грає нами легко на землі,
але залишусь вірний я лише тобі,
і щось (десь там) чекає (день від дня).
Нехай у цьому істина одна,
що гріє душі в темному тумані,
торкається, як зірки в океані,
зростає, як невидима стіна.
Проходять дні (і там швидке прощання)...
і ніби распростерто синє море –
спокійне, вічне, вічне і прозоре,
як ми (!) – надія – перша і остання.
Здається, ми зустрінемося знову...
і серед тих часів, або століть,
ти все ще забуваєш першу мить,
коли шукаєш сам свою основу.
І майже світ з розгубленим обличчям,
як привид поряд бродить... незбагненно,
там час, що тягниться кудись щоденно,
і крадучи сторіччя за сторіччям.
Ми зіткані з чиєїсь простоти,
з чиєїсь волі, немов безтурботно,
і від якої важко та спекотно, –
як янголи – які були завжди чисті.
У всьому, майже всьому простота –
у будь-якій та будь-якій билинці...
і знову ти з собою наодинці,
і дивишся, як з чистого листа.
І хочется зібратися, втекти,
де хмари тануть, як великі вежі,
сховатися б за вічні, вічні межі, –
там, де весна готується цвісти.
І коливається в передчуттях,
І майже насолода там сліпа –
йти за нею, бігти, зустрічати;
і намагаєшся не помічати,
її (судьба завжди, завжди скупа).
