Микола Мотрюк
Столітній дуб розкинув руки ввись,
Забутий шлях за подорожнім скучив,
Сховалась білочка руда кудись,
Снігур червоні щоки набундючив.
Багряний лист кленовий, наче жар:
Розверзлись небеса дощем холодним. Злива.
Потоки бруду від очей сховали шлях...
Минулого заручник суне в реп'яхах,
Тиняєсь вулицями постать страхітлива.
Не знати спокою тобі, марó брехлива!
Скінчилась лицарів і дам прекрасних
В віршах оспівана пора,
Розвіяв вітер попіл згарищ згаслих,
Забуті кодексів слова.
Мораль - непотріб, мертві ідеали...
Зими на землю впав холодний цвіт,
Ріллі обвуглені накривши скиби,
Біліють десь у далині бескиди,
Рожевим полум'ям ясніє схід.
Вже проситься Дитя на грішний світ,
Стелиться стежечка - плетиво спогадів,
Вишні мрійливі в вершковім вбранні,
Трави-смарагди топазових вогників
Квітом усипані, мов в вишитті.
Тишею, медом солоджене, споєне,
Поля вкрив білий плющ,
Шипшинова журба,
Неначе, чорний вуж
Звиваєсь в ліс тропа.
Йду, не мина калюж,
Прозорая стіна...
П’є спрагло сонце вранішній туман,
Вчорашнє ще з зорею догоріло…
Не зцілить день новий глибоких ран,
Мороз не забере, що наболіло…
Лишилось стерня, де колись був лан,
