Анастасія Стасюк
Чорно білі сни
Самотнім людям сняться.
Засмучені вони,
Довіряти бояться.
Тікають від людей,
Зализуючи рани,
Я выбираю молчать...
Не ранить бесполезными словами.
Как можно этого не замечать? -
Худшую боль ведь создаём мы сами.
Когда ссоримся - не видим границ:
Смелый удар по самому больному...
Нескінченний поток машин,
Сіре місто, бетон і мости,
Гул мотора, сліди від шин
В мегаполіс навічно вросли.
Темні хмари, брудна вода
Шепотіла мені «кохаю!»
В тишину і в оглушливий рев.
Ми гуляли з тобою по краю,
Під шелест самотніх дерев.
Рахували на небі зорі,
Милувалися ясним днем.
Тут всі кричать: ''Любов - це щастя!''
У будь-якому вигляді, завжди...
З любов'ю в серці, хай і без мети
Скажи, далеко зможеш ти піти?
Тут всі кричать: ''Любов - це радість!''
Одну лиш сторону медалі
В мені побачити дано.
Сховаю іншу я подалі.
І все, що з нею заодно.
Таємні думи, почуття,
Повернись додому,
Там матір чекає,
Тихо споглядає
Стежину пусту...
Очі закриває,
Молитву шепоче
Зашивав моє серце нитками,
Залишав криваві рубці.
Сипав сіль обережно на рани,
Не фіалки на шкірі - синці.
Цілував чи кусав - я не певна
Сизі хмари мчать внікуди
Забирають з собою слова.
Ті, що вчасно сказать не змогли,
Ті, що їх і на думці нема.
Забирають в небесні простори,
Угрюмо встречал он рассвет,
Улыбку спрятав в карман,
Наркотикам не сказал «Нет!»
Случайно попал в их капкан.
Не видел ночную луну,
Ти танцювала на піску,
Сліди натхненно залишала.
Була зі мною на зв'язку
У сварці стомлено мовчала.
І хоч тремтіли твої плечі
У своїх долонях ти весну тримав,
Очі темно-карі в душу заглядали .
Поглядом холодним зорі малював,
На серцях у тих, що тебе кохали.
Килим розпростерся між високих трав