Неоніла Гуменюк
Промінчики на волю відпустив.
Вони, мов зайчики стрибали по віконцях,
Запрошували до казкових див.
Сніжиночки. мов зіроньки маленькі
Ковдру мережили матусеньці-землі
Таку легку пухнасту та біленьку,
Засмаглі вишні дивляться з-під віт.
Крокує світом вже спекотний липень,
Десь хтось шукає папороті цвіт.
А чи знайде,мабуть ніхто не знає,
Та в квітку щастя вірять молоді,
Мелодію ту слухав ліс увесь,
Зелені простягла сосна долоні.
Щоби впіймати сонця промінець.
Під вітра музику сніжинки танцювали
Та сріблом тихо падали униз
І землю ним повільно накривали,
Крадеться тихо осінь,
Он берегом над річкою
Її пухнастий хвостик.
Махнула ним над вербами,
Аж по воді листочки,
З берізоньками-сестрами
Поцілунок на щоці
Очерет високий
Ізвечора залишив,
Про кохання шепотів,
Щоб на серці спокій.
А вона, осока
Поміж береги круті
Та й у травах зелененьких
Заховалася собі.
Щоби суховій липневий
Її висушить не зміг,
Щоби піснею своєю
По таких пухнастих, як у неї хвіст.
Бо горішків й шишок маленька надбала,Весь запас сховала тут же у дуплі.
Не страшні морози, а ні хуртовини,
А ні сніговії білочці рудій.
То ж перечекає вона люту зиму,
Щиро порадіє дівчині-весні.
Інеєм припорошило,
На Снігуроньку стала схожа
Дівчина тая хорошая.
Шапка пухнаста білесенька
Пасує до личка її,
Кожушок тепленький легесенький
Кохана людино.
Ти не остуди його і не порань
Поглядом зимним.
Життя моє теж все належить тобі
І кожне слово.
Бути з тобою у щасті й біді
І капелюха у поклоні зняв,
Із братом липнем привітався знову,
Який охочий до розваг й забав.
То пригощає всіх медами з липи,Запалює купальськії вогні,Бере до рук батіг Петрів блакитний
І мчить кудись на буйному коні.
З давніх-давен чомусь зовуть лелечим.
Бо щовесни лелек багато тут
І всеньке літечко звідси їх чути клекіт.
Хоч їхні гнізда є біля осель
Та в лузі харч шукають для пташаток.
У полі походжає також Лель
Восени ти зоране,
Дбайливо засіяне,
Влітку колосилося.
Врожаями щедрими,
Золотими зернами
Поту хліборобському
