Ольга Михольська
В моей комнате пусто, темно,
За окном опускаются сумерки
Заунывной весны полотно –
По душе затерявшейся поминки.
Бирюзового неба надрыв,
Які сумні. Змінились очі,
Їх погляд, обриси повік.
Застигли там безсонні ночі
В них день минув, а наче рік.
В них смерть завмерла у поклоні,
Втопила гордість у твоїх очах
Пробач мою понівечену душу,
Пробач мені той дикий дивний страх,
Що втратити колись тебе я мушу.
Зі стоном дістаю уламки скла,
Ось дощ іде, він плаче крізь туман
На ліхтарі летять його потоки
Навколо сирості докучливий обман
В липких, холодних, непомітних кроках.
Він заливає все на тім шляху
Дождливый день, дождливое начало,
А по-другому и не может быть,
Таких вот дней, как этот, очень мало,
Поэтому нельзя его забыть.
Пыхтит кофейник и туманит стекла
От того ли моя жизнь печальная
Прокатилась по белым снегам,
Словно старой иконой венчальною
К охладевшим коснувшись губам.
И надломленной в поле берёзою
Пожухле листя під пекучим сонцем,
Замріяні каштани під вікном,
Блакить небесна в сяйва оболонці
Дрімає полудневим літнім сном.
Не мій ти брат і я сестра не твоя,
Бо ж руки твої у моїй крові
І серце не досягне супокою
До поки топчеш квіти цій землі.
Не звися братом поки ти вбиваєш
Укутаться в меха и кануть сном,
Как будто осень, сбросив мигом платье,
Как в сказке о чудовище лесном
Упасть в холодно-зимние объятия.
И раствориться в звёздах, облаках,
У открытого окна ждала тебя,
Растрепал мне свежий ветер косы
Капал дождик, листья теребя,
Шлёпая по сумрачным откосам.
Я с надеждой попрощалась навсегда,
Впитываю в себя твой голос неистово,
Нестерпимо, затаив дыхание.
Ты мой единственный, неповторимый,
Переворот моей жизни, моего сознания,
Революция мира, такая бархатная
С хрипотцой, так нельзя,
Сменяются власти,
Люди, портфели – бессмысленно,
А ты одна остаёшься
Вечная, как истина.
